Алексієвич Світлана Олександрівна

Світла́на Олекса́ндрівна Алексіє́вич (біл. Святла́на Алякса́ндраўна Алексіе́віч, нар. 31 травня 1948, Станіслав, нині Івано-Франківськ, Україна) — білоруська письменниця та публіцистка. Лауреат багатьох міжнародних літературних премій. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.

• Я коли дивилася, як відважно поводилися українці, як ці молоді люди гинули, це було подвійне почуття. З одного боку — гордість, захоплення. А з іншого — мені ця ціна здавалася непомірно великою. Мені не подобаються революції. Я за еволюційний, повільний шлях. Щоб громадянське суспільство формувалося, розвивалося. Але ж людям весь час не сила терпіти. А мені здається, що в тому, що стосується історичних шляхів, поспішати не треба. Тим паче на пострадянському просторі.
• Українці справді хочуть почати нове життя, і справді є небезпека, що чиновник знову зжере українську революцію. Але зараз народ налаштований рішуче, можливо, тому, що від часів Помаранчевої революції виросло нове покоління. В Україні відчувається дух нації, що відродилася, яка не хоче, щоб її затягував російський вир. Я хотіла б вірити, що їм це вдасться, що не вдасться російському середньовіччю, яке сьогодні почалося, затягнути українців у старі часи. Дуже б хотілося сподіватися.
• Жодна революція не робиться красиво. Все це в крові, досить подумати про Майдан. І багато темного відбувається під час революції. А вже після революції — і взагалі: до влади приходять мародери. По-друге, сама свобода — це величезна робота.
• Моя бабуся, моя мати — українки. Я дуже люблю Україну. І коли я недавно була на Майдані і бачила фотографії «Небесної сотні», я стояла і плакала. Це теж моя земля.
• Взяти Крим тільки формально вирішив Путін, а неформально, якщо глибоко замислитися над цією проблемою — це замовлення суспільства, це «червона людина».
• Як можна заливати країну кров’ю, здійснювати злочинну анексію Криму і взагалі руйнувати весь цей крихкий післявоєнний світ? Не можна знайти цьому виправдання. Я щойно з Києва та приголомшена тими особами і тими людьми, яких я бачила. Люди хочуть нового життя і вони налаштовані на нове життя. І вони будуть за нього битися.
• Буде довга спроба перешкодити Україні піти в бік Європи. Тому що Росія не може уявити собі, що Україна — це окрема країна і що вона піде своїм шляхом. Я прихильник того, щоб Захід якомога більше допомагав Україні, щоб там швидше почалися помітні для народу зміни. І ось це вже подіє на сусідів.
• Я думаю, що справа може навіть дійти до партизанської війни в деяких областях України. Але мені віриться, що все ж це сильний народ. Мені подобався і перший Майдан, і другий Майдан.
• Україна — це ж величезна країна. Вона не єдина. Ось я, наприклад, сама народилася в Івано-Франківську, на заході, а все життя їздила до бабусі, вона — з Вінницької області, що ближче до сходу. Звичайно, схід більше орієнтується на Росію, захід — на Європу, але антиросійські настрої всюди сильні. Бабуся в дитинстві лякала: «Не будеш слухатися — москалі прийдуть». А голодомор… Це глибока історична образа у свідомості українського народу.
• Я багато людей знаю в Україні і вони вірять у своє майбутнє. Напевно, треба жити там, щоб це відчути. І наскільки я розчарувалася в деяких своїх російських друзях, настільки мене захопили українські.
• Це не наша церква. Церкви немає. Церква сьогодні — це один з інститутів влади. Є якісь чудові люди, священики, але їм теж важко
• Людське серце складніше все-таки влаштоване, ніж телевізор..